|
|
Повертався якось до гуртожитку автобусом. Було це взимку, ще не дуже пізно, але вже зовсім темно. На черговій зупиці зайшли двоє. Покидьки. Почали придив- лятися - вибирати жертву. Вибрали молоде подружжя. Вона була більше схожа на дівчинку ніж на молоду жінку. Вже за хвильку рука одного з них поглажувала її сідничку. Чоловік пройшов подалі вглиб і неповертаючись дивився в протилежний бік. Я не витримав і запропонував покидьку прибрати руку і вести себе пристойно. Вони дуже зраділи, - накінець передбачається щось цікаве! Слово за слово і мені запропонували: "Ну чьо, парень, вийдем?" "Ну, что ж, вийдем", - відповів я не надто весело. Зупинка була безлюдною, позаду будинків. За нами трьома на зупинці вийшло ще двоє. Один з цих двох чемно поцікавився: "Про що базар?" "Да ну, што ви, - відповів один із покидьків, - ми нічего. От только вишлі зря! Теперь придется ідті пешком ілі ждать пол-часа следующего автобуса," - додав він, наче з докором. Ми поцікавились у джентельменів, чи не очікують вони, що ми будемо їм співчувати? А було таки зимно. Вони цього не очікували. Ми з двома мужиками потисли один одно-му руки і розійшлися. То була випадково наша зупинка. 19.02.2003 Бегемот Замбезький |